Назва пошуково-дослідницької роботи:

«Син Чернівецького артилерійського полку.»

Виконавець: Ярема Владислав Віталійович,

учень 11 класу ЗОШ І – ІІІ ст. № 4,

вихованець гуртка «Спортивний туризм» Станції юних туристів відділу освіти Переяслав-Хмельницької міської ради.

Керівник: Видолоб Михайло Олександрович, керівник гуртків Переяслав-Хмельницької міської Станції юних туристів.

Сльоза зорі стоїть над обеліском,

Сховавши клопоти людські і сни.

Сьогодні треба поклонитись низько,

Усім, усім, хто не прийшов з війни.

Все далі відходять страшні, буремні роки Великої Вітчизняної війни, все менше живих учасників тих лиховісних подій проходять травневими колонами ветеранів, несучи квіти до бронзових та кам’яних монументів, проте пам'ять про тих, хто віддав своє життя й захистив землю від ворога, не повинна згаснути в серцях людей.

Щоб не повторювати помилки історії, майбутні покоління зобов’язані знати та осмислювати її сторінки. Багато книг, кінофільмів відображають події Великої Вітчизняної війни, але найцінніше й правдивіше – у спогадах безпосередніх учасників: живих ветеранів, які своїм життям та важкою працею наближали Велику Перемогу.

І щоб більше довідатися про події війни ми почали розшукувати іще живих ветеранів. Під час проведення пошукових робіт та збору інформації життя подарувало нам  зустріч із безпосереднім  очевидцем  подій трагічного минулого – Кирпенком Віктором Прохоровичем. Познайомившись ближче з Віктором Прохоровичем, дізналися про його  власну нелегку, але цікаву долю. Він неодноразово був запрошений на зустрічі з гуртківцями, які записали свідчення про ще одну  нерозкриту сторінку історії одного з синів полку.

У кожного своя доля, своя стежка непроста, терниста… І крокує нею Віктор Прохорович уже майже 80 років підряд, день у день впевнено, сповнений натхнення й оптимізму, налаштований зробити ще  багато. Вже давно він батько двох доньок, дідусь п’яти онуків, навіть прадід, але спогади часто переносять у той час, коли ще сам був хлопчиком, якому довелося багато пережити.

Народився Кирпенко Віктор Прохорович 25 червня 1932 року в селі Хорол Ханкайського району Владивостоцької області. У 1933 р. – страшному році для всього українського народу, мати з маленьким Вітею повертається на Україну в м. Переяслав. Це були роки голодомору, їсти не було чого, але родина вистояла. Змалку чи то саме життя, чи характер нащадка козаків (дід – Кирпенко Яким –  був козацького роду) навчили хлопця виживати й самому приймати доленосні рішення у своєму житті.

Шкільні роки почалися ще до війни, але закінчити довелося лише один клас базової (початкової) школи № 1 міста Переяслава: почалася війна. Потім два роки окупації. Діти ходили до школи, проте кількість предметів була обмеженою. Окупанти вважали, що для українців вистачить чотирьох класів освіти.

Особливо чітко запам’яталося Віктору Прохоровичу, як він, будучи десятилітнім хлопчиком, разом із друзями ходили вночі до табору військовополонених та передавали хто картоплину, хто буряк (хоча й в самих їжі було обмаль). Охоронців майже не боялися: поліцаї не звертали особливої уваги на дітей.

У 1943 році Переяслав звільнили від німецьких окупантів. Із спогадів: «Я був хлопець шустрий, тому захотілося мені на війну. Страху не було, скоріше за все було просто цікаво». У цей час йшли бої на Букринському плацдармі. Вітя, швидше з дитячої цікавості, тікає з дому до Дніпра й приєднується до однієї військової частини ( 296 Чернівецький легкий артилерійський полк винищувально-протитанковий резерв головного командування під командуванням Героя Радянського Союзу майора Піддубного О. П.).

Було йому 11років. По якійсь незрозумілій причині сказав, що він сирота. Так волею долі Вітя став сином полку. Поки йшли бої за Дніпро, прожив ще місяць у селі Карань (сьогодні один із мікрорайонів міста Переяслава-Хмельницького) у хатині, яка існує і до цього часу. Мати весь час шукала свого сина, але марно.

Шостого листопада 1943 року, після звільнення Києва, війська пішли на Лютіж (Лютізький плацдарм), з того моменту почався бойовий шлях малого солдата. Хлопчика любили, оберігали як власного сина. У пеклі війни кожен   із  солдатів сумував за власними дітьми, тому любов і ніжність, накопичені за скільки страшних років, виливались на малого Вітю. У полку пошили йому одяг та взуття, і став він схожим на маленького солдата. Намагався допомагати дорослим як міг: розносив кашу, суп, був телефоністом в окопах.

Одного разу пішов у розвідку з іншими солдатами з’ясувати, де розміщені німецькі з’єднання. Із спогадів: «Сам визвався піти у розвідку з двома солдатами пізно вночі. Походили по бліндажам, де зосереджувалися німці, записали важливі свідчення. Було це під містом Хотин Чернівецької області». За виконання цього завдання був нагороджений медаллю «За відвагу».

 Разом з полком хлопчик-воїн пройшов: Київ (листопад 1943 року) – Димер (листопад 1943 року) – Житомир (грудень 1943 року) – Вінниця (грудень 1943 року) – Немирів (грудень 1943 року) – Перемишль (Пшемишль) (січень 1944 року) – Варшава (лютий 1944 року) – Чернівці (березень 1944 року) – Хотин (1944 рік) – Кросно (1944 рік) – Варшава (січень 1945 року) – Франкфурт-на-Одері ( лютий 1945 рік) – Губен (березень 1945 року).

І прослухавши розповідь Віктора Прохоровича, ми разом з ним нанесли його бойовий шлях на карту.

Коли полк стояв під Вінницею, Вітя вирішив написати листа до  Переяслава. З листа мати Віктора дізналась, що її син живий і розпочала його пошуки.

А Вітя виживав як міг, не раз дивився в очі смерті. Із спогадів: «Це було під Львовом… війська потрапили в оточення. Довелося швидко тікати. Солдати загрузилися в машину, яка тягла гармату. Я не встиг до машини, тому вчепився за панораму та поставив ноги на щиток. Щиток обламався, я впав і колеса гармати переїхали мої ноги. Підвестися не міг, відчував нестерпний біль. Поруч проїздила підвода трофейної команди (збирали гільзи, зброю та ін.), учепившись за нею позаду, волочився по землі до безпечного місця. Вибравшись, запитав у солдат, де медсанбат. Коли йшов до нього, поруч на сосні розірвався снаряд. Осколок збив  з голови пілотку, попавши в зірку. Лише п’ять міліметрів врятували від загибелі...»

Лінія фронту стрімко наближалася до столиці Німеччини. Командування Радянської Армії видало наказ про те, що перед вирішальним  штурмом Берліну в бойових частинах повинні залишитися лише кадрові військові. Одночасно прийшов лист від матері Софії командиру полку. Так, не добувши місяць до перемоги, тринадцятирічного Віктора за 70 кілометрів від Берліну, з міста Губен, відправили додому. Добирався де пішки, де на підводі, де на потязі. Так, через півтора року, мати та  син нарешті зустрілися. Найкращим подарунком долі для жінки стало побачити сина живим.

Після війни, в 1945 році продовжує навчання в школі, закінчивши сім класів. Іде працювати в будівельну організацію й одночасно навчається в вечірній школі. По закінченню навчання, вступає до Київського гірничого технікуму. Пробувши два роки у технікумі, йде служити в армію. Після звільнення з лав Радянської армії, продовжує навчання .

В 1956 році за розподілом потрапляє на Урал у місто Кизил на шахту «Дев’ята ділянка». Відпрацювавши рік, повертається в Переяслав-Хмельницький. З 1957 по 1996 рік працює в різних будівельних організаціях міста. За цей період Віктор Прохорович отримує декілька ювілейних медалей до дня Перемоги. У 1996 році виходить на заслужений відпочинок.

І сьогодні Віктор Прохорович у центрі суспільного життя. Вже багато років він є активним членом міської Ради ветеранів Великої Вітчизняної війни; учасником аматорського колективу «Червона калина».

Через десятиліття пам'ять ще міцно тримає всі події тих років. Дитячі спогади – найяскравіші. Сьогодні вже все давно переосмислено та не забуто. 

Війна принесла чимало лиха і страждань людству. Не потрібно забувати про тих, хто похований у безіменних могилах, а ще більша шана повинна бути живим. Ми, молодь, збережемо пам’ять про безсмертний подвиг радянських воїнів. Адже як хороше бачити усміхнені обличчя рідних та друзів і пам’ятати, що не одне життя було віддане за світле майбутнє прийдешніх поколінь.

Це подвиг народу, який, не дивлячись ні на що, зумів перемогти фашизм, дав нам, своїм нащадкам, волю. Тільки влітку всі поля вкриваються червоним. То цвітуть маки, що проросли з кожної краплинки крові, яка впала на землю. Та ще обеліски стоять у кожному місті й селі. Покладімо квіти до них, вшануймо хвилиною мовчання, бо завдяки їх смерті запанувало нове життя на землі.